За літописами, що збереглися до наших днів, першу невелику печеру викопав на березі річки Дніпро священик ІЛАРІОН, який усамітнювався у ній для молитов. Коли ж він став митрополитом за Ярослава Мудрого , то до свого сховку вже не навідувався. У цій горі оселився відлюдник АНТОНІЙ, що повернувся з Афонської гори. Аскетичний спосіб його життя дивував та захоплював. До Антонія почали приходити інші монахи. Кількість їх постійно збільшувалася. Ченці побудували церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії. Так було засновано монастир. У 11 столітті монастир виконував важливу державну функцію, а саме – був найбільшим центром поширення християнства на Русі. У цей час тут зародилося літописання. Відомі літописці Никон, НЕСТОР, Сильвестр працювали у монастирі. НЕСТОР став автором найвидатнішого літопису Русі «Повість временних літ». А в 13 столітті було укладено «Києво-Печерський патерик» – важливе джерело історії Києва. У монастирі була книгозбірня, друкарня, де друкувалися богослужбові та полемічні книги. А вже у 12 столітті обитель отримала почесний статус Лаври, тобто головного великого монастиря. Києво-Печерська лавра стала важливим духовним, культурним і просвітницьким центром.