«Український націоналізм — головна небезпека на Україні»

    Український націонал-комунізм 1920-х років – це національно орієнтований напрям у комуністичному русі, який виник в Україні. Його представники вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних українських національних умов. 

https://www.jnsm.com.ua/h/1122T/ 

    Для остаточного контролю над радами, державним апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою,
зрештою, економікою і суспільно-політичним життям більшовикам треба було усунути конкурентні політичні організації й утвердити однопартійність. В Україні міцних позицій у КП(б)У бути не могло, доки серед селянства були впливовими інші комуністичні партії, утворені місцевими організаціями лівих українських есерів. Найбільшу загрозу для більшовиків становила Українська комуністична партія боротьбистів (УКП(б)), одним з лідерів якої був О. Шумський. Українські націонал-комуністи здебільшого висували вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою Червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. З огляду на вплив боротьбистів серед селянства В. Ленін, обіцяючи
«незалежність» УСРР, у березні 1920 р. змусив УКП(б) до саморозпуску і злиття з КП(б)У. 

    Одразу після створення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. ХІІ партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики отримав назву українізації.

https://www.jnsm.com.ua/h/1129T/ 

    Націонал-комуністи в керівництві КП(б)У (нечисленні   більшовики українського походження і колишні боротьбисти) скористалися сприятливою політичною ситуацією в інтересах відродження української мови і культури. Першорядну роль у цьому процесі відігравали наркоми освіти УСРР Олександр
Шумський (1924–1927) та Микола Скрипник (1927–1933).
Найбільшим досягненням націонал-комуністів було перетворення української мови на фактичну державну мову в межах УСРР. Утім, українізація не зачіпала інтересів
російськомовного населення.

    З 1923 по 1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. На українську мову навчання перейшло понад чверть інститутів, більш як половина технікумів, 4/5 загальноосвітніх шкіл. Понад половину книжок і газет почали видавати українською мовою. 

    У 1930-х роках, під час сталінських репресій, з'явився новий термін «націонал-ухильництво» – ідеологічний штамп, що вживався в агітаційно-пропагандистській роботі в СРСР і стосувався тих членів компартії, які «переоцінювали, перебільшували значення місцевих особливостей». 

    Кожен з ухилів уособлював певну групу потенційно
опозиційних режиму сил: «шумськізм» – працівників радянського і партійного апаратів; «хвильовізм» – творчу інтелігенцію; «волобуєвщина» – наукову інтелігенцію; «скрипниківщина» (від 1933 р.) – так звану ленінську гвардію.
    У 1926 р. на політбюро ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив Наркомат освіти і його наркома О. Шумського в українському націоналізмі, оскільки, мовляв, вони обмежували права національних меншин в Україні. На початку 1927 р. Каганович
констатував неймовірний розвал у роботі Наркомату освіти. О.
Шумський подав у відставку. У 1933 році буде заарештований і загине на засланні.

     Підставою для звинувачень економіста Михайла Волобуєва стала стаття «До проблеми української економіки», надрукована в журналі «Більшовик України». М. Волобуєв обґрунтовував, чому народним господарством в Україні мають керувати українські економічні центри. Учений висловив незгоду з
«надмірним вилученням прибутку поза межі України» і
поставив питання про «доцільність контролю Україною та іншими союзними республіками союзних органів».